Дивна річ трапилася з нашим «історіком» і в справі приєднання Кубані до України.
Оповідаючи про проголошення Законодавчою Радою Кубанської Народньої Республики, автор пише: «через де-кілька днів (після цього проголошення) приватна нарада членів Ради (сесія їй була перервана) ухвалює резолюцію про прилучення (Кубані) на федеративних началах до України» (стор. 123), а далі додає: «так було з ідеєю незалежности Кубані від Росії. Народня думка вірно поставила перед собою питання про необхідність знайти Кубані своє місце на руїнах б. Російської Імперії і пошукати собі друзів — і 16 лютого устами своїх представників проголошує незалежність Кубані, а трохи згодом — федерацію з Україною… Але вже через де-кілька місяців проводирі забули про це й потягли народ зовсім в инший бік» (стор. 134).
Про проголошення незалежности Кубані згадувано було вже раніш. А проголошення федерації з Україною зовсім не було. І це нам доводить ніхто иншій, як п. Сулятицький, бо він же сам пише, що була «приватна нарада». Ясно навіть не правникові, що ніяких державно-правних актів приватна нарада проголошувати не могла, та ще й під час перерви сесії Ради, с.-т. в цілком випадковому складі. Знаємо, що така нарада відбулася, що із 100 членів Ради брало в ній участь 20–25 д., виключно козаків й горців; з представників іногородніх не було нікого. Шукаючи виходу із безнадійного стану річей (це було в другій половині лютого 1918 р., коли під владою Кубанського Уряду залишалося не більше ⅟₅₀ Кубанської території), де-які члени наради, розуміється, українці, вбачали цей вихід в приєднанні Кубані до України. Приголомшені подіями, знаходючися в стані прострації, члени наради–лінєйці майже не сперечались, бо, мабуть, у них теж, як за місяць перед тим у Новоросійських к.-д., с.-д. і с.-р. російської марки, жевріла якась надія на «фінансову й матеріяльну допомогу« з боку України, але, на жаль, Україна тоді вже не могла допомогти, бо ще за два-три тиждні до цієї наради Українська Центральна, Рада й Уряд примушені були залишити Київ (25 січня 1918 р.); нарада ж про це нічого не знала, бо Катеринодар був одрізаний вже в середині січня від цілого світу.
На цій нараді властиво було висловлено побажання шукати шляхів спасіння від большовиків в цьому напрямі, (для козаків не-українців це було те саме — «краще з мосту у воду»), а результати наради навіть не вийшли поза стіни тієї кімнати, де нарада відбувалася. Ясно, що лінєйці типа п. Скобцова, про участь якого в нараді згадує п. Сулятицький, в даному разі зовсім спали духом; натомісць потім, коли трохи розвиднилося, коли з'явилася знову надія, що й без України, може обійдуться, жорстоко мстилися за цю свою тимчасову «зраду в думці «ідеї» єдіной-недєлімой» за те, що трохи не зробилися підданцями України; потім вони шаліли при одному нагадуванні слова Україна.
Отже так на цей раз обертається справа приєднання Кубані до Україні. Чи це до вподоби кому, чи не довподоби, але ж було так, а не инакше, і вигадувати тепер «народню думку», яка ніби то «проголосила федерацію з Україною», це буде простісінькою «історичною» неправдою.
