ніше мовити виключали фактично саме поставлення питання про приєднання Кубані до України: відсутність спільних кордонів[1], ріжнонаціональність і перемішанність населення Кубанщини, а далі й відсутність національної свідомости серед населення українського походження, яке становить на Кубанщині (та й на Ставропольщині) абсолютну більшість, мабуть, біля 60%. Ще одну причину треба відмітити. Народні маси звичайно мислять образами. Образ величезної, хоч і безладної, імперії Російської стояв ще живим у їхній уяві, перед їхніми очима; він імпонував масам, з ним звязувані були недавні спогади. Навпаки, образ України, як самостійної держави, ще тільки накреслювався, творився, а про старовину, про державні її традиції масами було й згадку втрачено. Отже тому було треба, щоби уплинув певний час, щоби поняття державної України закріпилося не тільки в ідеї, але и в дійсному житті, як реальність. Треба було, щоби витворився цей новий для нас образ, що приваблював би споріднену стихію своїм демократичним вільним суспільно-державним ладом, своєю організованністю, рідною культурою й рідною мовою. Одірваним територіяльно, історично й політично од основного пня, уломкам нації повинна сяяти, як ясна провідна зірка, Держава Українська на теренах Великої України. За короткий час революції 1917–1920 рр. не пощастило, або просто не вистачило часу створити міцну самостійну державу. Доки ж не буде самостійности, доти не може бути й соборности. На цей випадок, справедливо каже В. Липинський, що «ідеї, віри, лєґенди про одну, єдину, всіх українців обєднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла». Не сотворили в минулому, але творять нині й створять в майбутньому, бо з етнографичної маси чудовно твориться українська нація, як передумова української держави.
В процесі революціонної боротьби на Кубанщині національний момент грав другорядну ролю. В основі цієї боротьби лежав момент політичний, бо населення (головно — козаки й горці) прагнули передовсім до здобуття права, кажучи словами Драгоманова, жити по своїй волі на своїй землі». За це лилася кров на Кубані.
Росцінюючи цю боротьбу під кутом національно-українським, треба, здавалось би, визнати повну її необхідність і доцільність. І то тому, що, доки не можливе злучення воєдино всіх частин суцільної території, обсадженої в абсолютній більшости українським народом, кожна з цих частин мусить мати позитивну мету для боротьби, а такою метою й було для Кубанщини в період 1917–1920 рр. здобуття самостійности. Як завершення розвою національної самосвідомости, так би мовити, національної кристалізації, з'явиться, в силу закона взаємного національного притягування, злука тих державних витворів що в силу об'єктивних обставин примушені будуть виборювати собі самостійність власними силами й на власні втрати.
Якими шляхами у майбутньому піде визвольна боротьба на Кубані й Ставропольщині — чи шляхом усамостійнення й звязаного з ним
- ↑ Відносно територіяльної близькости Галичина стоїть в дуже сприятливих умовах, маючи з Великою Україною широкі спільні кордони.
