служби, виборність, участь мирян у життю церкви та управлінні нею — були тільки способом втягти і привязати до тої церкви маси трудящих.
Автокефалісти завели виборність в управлінні церквою. Ввели народню, українську мову у всі відправи замісць старої слов'янщини. Дозволили священникам женитися по декільки разів, дозволили їм носити звичайну одіж, брати участь у громадському життю. Відкинули незрозумілі й застарілі звичаї.
Але це вже бувало в ріжних країнах в церковному житті не раз. І кожного разу отакі зміни (реформи) доводили тільки до того, що церква знову й ще краще служила інтересам визискувачів.
Рідна мова у відправах — робила зрозумілою науку про те, що «всі люде — брати», що блага ж між ними росподіляє бог. А коли блага росподіляє якась найвища сила — то і виходить, що не слід мовляв боротися проти того росподілу. Багацтво й бідність тільки з ласки божої приходить, багацтво можна тільки заслужити. Боротися ж клясі пригноблених проти кляси багатих гнобителів — було би тоді порушенням божої волі. Така наука, рідною мовою втовкмачувана в голови вірних, дозволяє багатим зберігати своє багацтво, а бідних примушує терпіти свої злидні без боротьби, тільки надмірною працею й покорою добиватися «ласки божої» та багацтва.
Виборність в управлінні церквою — знов же таки на користь багатому, а не бідному. Бо багатий більшу має змогу робити «добрі діла», «допомогати бідним», «праведно жити». Для цього йому варто тільки частину здобутого з визиску трудящих — віддавати на церкву, на бідних, на школу — і таким чином добувати собі повагу та забірати в свої руки, або руки своіх спильників управління церквою. Бідний же, коли й попаде в те управління то мусить захищати
