богам, вимагали, щоб іх утримувано, як посланців і служителів бога всемогутнього.
Так з'явилася церква, храм бога, із жерцями — священнослужителями, із молитвами, священними співами, обрядами й «тайнами».
Дужчі з племени, користуючи із своєі сили, захоплювали собі кращу пайку здобичи, примушували слабших на себе працювати, збірали багацтва і брали владу над цілим родом чи племенем. Вони ставали князями, ватажками племени. Народжувались кляси визискуваних і гнобителів, бідних і багатих, працівників і панів.
Сила, багацтво, вдача — все це тоді пояснювалося милостю богів, що поділяють між людьми щастя. Богаті, щоби зберігти божу милость, щедро обдаровували жерців. А ті за це повчали бідних, що той лад несправедливости, який установився, — з волі божоі повстав, що треба лише молитися богові й покірно просити щастя й багацтва. Так церква освятила соціяльну несправедливість, стала до послуг визискувачам і гнобителям. Так створилася спілка між церквою й пануючою клясою.
В кожного народу були «свої» боги. Скрізь вони означали одне: тепло й холод, світло, пітьму, добро й зло. Але звалися вони по ріжному, по ріжному правилася їм служба, приносилися жертви, по ріжному будувалися їм храми, по ріжному пояснювалося їх походження, ріжні жерці їм служили і з ріжними групами панів, ватажків, князів і жерці були в спілці. І от, коли для ватажків мало було визискувати своїх рабів і підданних, коли ще хотілося збільшити свої багацтва — тоді оповіщалася війна, і їхні боги, через своїх жерців освячували ту війну, часто оголошувану ніби-то для того, щоби побити «нечестивих» і «просвітити» їх світом «справжньої» віри. Так во славу «свого» бога, гноблені раби й робітники йшли
