Невже не чує брязкоту мечів
Громади уоружених отроків?
Він знає се. Він знає, що з всіх боків
На його шкірить щелепи опир.
Тут вихід лиш один: У храм!
Там мир
Там відпочинок. На зболілі душі
Знайдеться там чудесний лік-бальзам.
…Он, знов скобоче в ніздрях тіміям
І… знов десь брязнув меч в понурій глуші.
Жди рабе, жди! Заломлюй кости,
Розранюй руки до кольон струнких,
Товчи чолом в базальтяні помости,
Вилизуй порох сходів кам'яних!
Ти благодати бога недостоїн,
Бо ти не муж, ти не герой, не во́їн,
Ти тільки раб і більш ніщо, лиш раб!
І хоч з натуги ти охляв, ослаб,
В судьби не знайдеш ти собі пощади!
Двоюдний меч нехибної заглади
Тобі над головою вже завис
А в грудь твою вже вимірений спис,
І лиш діткнись понурої заслони, —
Як стій зірветься буря, вдарить грім
І у твоїм нікчемнім серці втоне!
І заки встигнеш раз очима кліпнуть,
Вони тобі зотліють і осліпнуть
І підло згинеш в поросі гидкім.
Бо ти не був ні мить одну титаном,
Ти лиш тікав з трівоги перед паном!…
