Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
солодке і пянке знесилля морщить жили
і скручуються звуки в світла смуги,
в птах очі сплющені від розкоші знесили.
Низькі октави — чорність і червоність всуміш
проходять в синь і зелень — два стрункі акорди.
Високе „е” на скрипці з молодого шуму
у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.
І зорі — діри в флейті ночі, що проваллям
розкрилась над землею, наче срібний розпач,
почули дотик майстра й пальці флейту палять
і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.
Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
в один клубок клітин, в нерозплутанне клоччя
і лиш музика, мов потоп, усе поглине,
як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.
Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
празелень звуків, флейт прамова, дно надхнення.
Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
і трав, мов струн поземних, супровід зелений.
Для розуму зачинені, невидні двері
відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
речей і дій, музика суті, дно незглибне.
Хто пише квітам ноти, хто ключами в'яже
в мельодію розприслі барви, краплі, шуми?
Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
аж ліґатурами спливає співу струмінь.
Пейзаж мельодії мальований в атласі,
музики башта обросла акордів хмелем,
щаблі драбини ґам поламані у басі,
спалахують щомить короткі ритурнелі.
Нашарування звуків, краєвиди співу,
тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
Не клич надхнення! Ніч брову зламає сиву,
а те, що звуть мистецтвом,
творять
шал і розум.
Не клич, не клич небачно імени надхнення,
бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
і втік за межі простору у струм заземний.
На смугах пяти піній кільця нот — муз гребінь.
А я вже віддиху зловити більш не можу
і падаю, мов пень, у ями й вири гимнів.
Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
коли в таріль землі тарелем сонця гримне.
14. квітня 1936.
12
