Сторінка:Богдан-Ігор Антонич. Книга Лева (1936).djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ШІСТЬ СТРОФ МІСТИКИ


Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,
з проколотого боку неба ллється світло.
Горою ятряться ще рани з зір тернових,
ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.


Земля, немов народжена ні з чого вперше,
виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрищу новим найменням кожен квіт найменший
і кожен убиваю назвою небачно.


І кожен квіт відроджується удесяте
і сяє знову безіменний під росою,
а сонце — діямант музики, світла свято,
очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.


Подвоїть і потроїть і встокроть помножить,
аж зрозумію: не мені речей схопити
у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі
голоден яблука землі і світлом ситий.


Роса тече гисопом — золотава піна
і благородний струм впливає в тіла посуд.
З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
в екстази сріблі прозирає й звук проносить.


Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зідхає небо до хреста землі прибите
і стигма сонця на моїй долоні світить.

13