Сторінка:Богдан-Ігор Антонич. Книга Лева (1936).djvu/16

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ТЕРЕН СПІВАЄ


— »Мій друже лавре, що вінчаєш осяги поетів,
солодкий после муз із листям, що подібне лезам,
твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,
за гарні форми нагорода і за творчий безум.


О, дубе, князю пущ, достойне дерево монарше
в короні осени — пурпурі листя, з пнем корявим,
коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,
схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.


І ти, оливний кущу, що не вянеш і ряснієш
зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,
учиш замирення з життям і зе́лені надії
і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.


Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,
а я — покірний терен, покруч дерева приземний,
нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний
зазнав найвищої із ласк — чоло вінчати Боже«.

15