Сторінка:Богдан-Ігор Антонич. Книга Лева (1936).djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


БУРЯ


Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.

Клярнетів схлип і вітру помах
і виє лис — нічний астроном.
Червона неба паполома
прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.


ДИВО


Над ранком. Зорі з вовни мряки,
мов злоті ґудзики з плаща,
відпоре день і сімям маку
розсипле соловям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,
де мох задуми й мох імли,
аж скотиться стозерна диня
на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер
на решето ясних долин,
розплющують зіниці квіти
і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,
збагнути хоче все до дна,
тріпочеться і з листям рвійним
до болю прагне дива дня.

46