Сторінка:Богдан-Ігор Антонич. Книга Лева (1936).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ДНО ПЕЙЗАЖУ


Корови й дині. Білий янгол
на лопуха зеленій плахті.
Хто будить в серці тужну пянкість
і хто колише темний страх твій?

Що неоправданий, таємний,
мов кріт, від дна коріння риє
і грає, мов клярнет підземний,
в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,
так без причини щезне знагла.
Природи лоно мрячне й синє,
 і сонця кіш,
 і кіш землі,
 що в ньому
корови, квіття, дині й янгол.


МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС


Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків
пянить, як і давніш пянило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,
зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:

— »Аж юне серце затремтить,
незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити«.

Остання строфа з »Трьох перстенів«.

45