Сторінка:Богдан-Ігор Антонич. Книга Лева (1936).djvu/57

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


СЛОВО ПРО ЗОЛОТИЙ ПОЛК

Заспів


Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!
Хай бє з здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,
коли надхнення заплитке і розпач роблений та кволий,
в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,
в вік змиршавілий, в час легкого успіху й гнучкої міри,
хай бє зухвала пісня,
 хай кличе вищим вітром дихать,
 мірилом вищим мірять,
 міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти строф, наїживши багнети рим,
слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
коротко й різко, раз-у-раз, рокоче строф хорунжий — ритм,
колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяті!


Слово про Альказар


День сороковий полумя й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
бючись, хто-зна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочинку й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шерстких із сажі,
зівялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, надхненно й променисто.

Задиханий, вривчатий токіт мітральєз на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгірях, на червоній кручі Тахо
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

56