Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча — ворса на кожухах скель слизька із крови.
Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крови млява, тьмяна пянкість,
на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.
Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний „Dies irae”
і хор гармат, виригуючи з гирл свій оливяний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
На морі полумя міцне судно — незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-камяне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.
Жовтень 1936.
57
