П'яніючи отруйним чадом
ночей сріблистих та гірких,
дивлюся в місяця свічадо
крізь шибу повну світляних,
холодних, синіх і тремких
далеких відблисків світів,
що кинуті у тьму горять
самітні, горді, золоті,
немов знаків санскритських ряд,
які прадавнім сном дзвенять
і перешіптують із дна
загубленого в морок дня
слова старої ворожби
в ім'я землі, в і'мя вогню.
Так віддають у владу сну
і заколихують спочить
серця сп'янілі в життьовій
нестямній, лютій боротьбі.
І чують очі дотик вій
і бачать іскри голубі.
