Але, що се замріло на обрії, велике й незвичайне?..
Ах, се ж Севрюкова могила, се мета, до якої веде мене з дрібно-турботного камяного міста, через річки й гори, минаючи шахти й заводи, села й хуторі, моя думка. Як я ранїш не помітив її?..
Спиняюсь і дивлюсь. І бачу: якийсь тітан підземний несподївано прокинув ся від сна, хотїв підвестись з під землї, зворухнув товщу її, випяв величезним горбом і, не змігши підняти на себе несвіцької ваги, вивернутись з під неї, знов занїмів, закамянїв там, під землею, в позї свого найвищого напруження. Закамянїв уже навіки.
Се Севрюкова могила. Праця химерної людини, що підняла на себе вагу, яка під силу тільки тітанам підземним. Скоріше, скоріше до неї!..
І в раннїй обід я був коло могили.
На безкраїй рівнинї росла руда неоформована гора, розмережана дорогами, що вились по нїй все вгору і вгору, мов нарізки на гвинтї. Люде й конї, дрібні мов комашня, повзли по тих дорогах вгору і вниз з нагруженими землею й порожнїми грабарками й горіли на сонцї ріжно колїрними крапками. А коло гори, далеко навколо неї, де вже було знято верхні шари чорнозему, теж ворушились і повзли люде й конї по рудій долинї.
Перше, що подумав я, коли побачив зблизу могилу, була думка: та се ж нова вавилонська башта, збудована в степу… Але на що її збудовано? Якими думками дійшов отой химерний Севрюк до заміру насипати в степу гору?
Я стояв і дивив ся, силкуючись зрозуміти те, що бачив.
— Дивитесь на могилу? — почув я за собою старечій голос і озирнув ся.
Позад мене стояв сивобородий дїдусь у простій білій одежі й старенькому соломяному брилї
