Засипаю. Сплю чутко й неспокійно й прокидаюсь удосвіта.
Треба йти далї…
І поки не зійшло сонце, я йду й думаю: що може менї не слїд іти на сї степи Севрюкові, що вже-бачу — ген-ген у досвітній млї перловими хвилями тирси котять ся од зеленого берега ярини. Бо яке я маю право турбувати своїми роспитами людину, котра робить те, що їй велить душа її?..
Але зійшло сонце, засяла земля, заблищала здалека тирса й менї робить ся ясно: маю право! Людина все життє своє присвятила єдиній працї, працї прилюдній, на котру дивитимуть ся тисячелїття, так невже вона може смутитись од моїх запитань?.. Ах, які дурницї можуть приходити на думку! Геть їх, нехай счезають у слїд за тїнями, що залягали в степу, поки не сходило сонце!
І знов, бадьорий і радісний, як колись в далекім дитинстві, я йду по степу. Куди не гляну, — скрізь тепер тирса й тирса. Торішня й позаторішня — мертва й суха, а сьогорічня зелена й гнучка. Перлистою граціозною гривою грає на сонцї, гойдаєть ся на вітрі й тихо-тихо шелестить, про щось розмовляє. Не проходив ще споконвіку по сїй землї плугъ, борона не дряпала його. Засївала його весна-красна, а убірала зіма лютая. І зростають на йому спогади про часи незапамятні, поетичні мрії про старовину забуту, по перловій тирсї вітрами розвіяну.
Боже, який простір і яка чистота несплямована й краса невимовна! Нї, той невідомий Севрюк людина незвичайна, коли зберіг осей степ неораний в його красї предковічнїй.
Дивлюсь і здаєть ся менї, що ось-ось вирне з тих хвиль перлових верхи Скиф або Половчанин… І серце напружено бєть ся з сподївання, а очі шукають, чи не майне де білий шлик повстяний обсмаженого сонцем степовика?
