роду люде, коли жили вони на волї, на роздоллї, в отсих степах, у злагодї з природою і власною душею. Як золоті монолїти, без рябинки, без росколинки, вони красувались на сонцї буття. Обливали їх дощі, зогрівало сонечко, годувала земля свята, співали піснї їм вітри степові перельотні, а зимою — віхоли. Безтурботно дивились вони на світ широкий своїми вузько-прорізаними очима й бачили не тільки всю красу життя тутешнього, бачили вони й принади життя того бічнього, яке починаєть ся за граню шляхів сьогосвітніх. Бачили, і коли приходив час кидати сей світ, — забірали з собою в могилу все, що могло бути потрібним попервах, поки призвичаїть ся людина там, на тому світі, до нових обставин: горщик зо стравою, вірного товариша — коня прудконогого, а та… й вірну дружину. Так зручніше й надежнїше переходити таємну грань, пускатись у все ж таки невідому й далеку дорогу…
А тепер… Ах, що ми тепер знаємо і в що віримо, і які у нас душі?!.. Не хочеть ся думати про се, не хочеть ся довбатись в болючих ранах… Стомлене тїло просить одпочинку. Повечеряти й спати. Спати сном великого рідного степу, як колись у молоді лїта незабутні.
Лягаю. Степ дише на мене всїми своїми пахощами: і травою зеленою, і молодим просом, і маком польовим і ще чимось, чого я вже тепер, звикши до городського життя, не вмію вгадати. А зорі дивлять ся на мене так прихильно й ласково, мов хотять щось сказати менї, чого не сказали, коли я був молодим і щасливим.
Сходить червоно-золотий місяць…
— Благословляю вас, прекрасні зорі, тебе, задумливий місяцю, й тебе, на море схожий, наповнений таємницями, степе! Благословляю вас!…
