Дивить ся на мене старий, обгорілий, в порваному картузї, полянин, мов хоче що спитати й обмацує усього своїми сторожкими очима.
— На могилу йдете?
— Еге.
— Сїєю, сїєю дорогою!.. — радїє він з того, що догадав ся, що то я за людина й куди прямую. — До Севрюка?…
— Еге.
— Ідїть, ідїть!…
І я знов іду — далї й далї. Іду годину, іду другу. А сонце, то стояло над головою у мене, а тепер зайшло з боку й дивить ся менї в обличчя й смієть ся, щасливе. Який то у його веселий та гарний степ, яке ясноблакитне та глибоке небо й яке воно само злотопроменисте й пекуче! І тихо-тихо, непомітно спускаєть ся воно все нижче й нижче до землї. І щоб не запалити її своїм огнем, обережно обгортаєть ся рожевою хмаркою, мов чадрою димчастою. А у самого вже й очі злипають ся: находилось за день по небі, надивилось на світ широкий.
— На добра-ніч, сонечко!..
Іду і йду все далї й далї. І ось уже вечір. Задумуєть ся степ, темніє… Мла встає з невидимих долин і опановує всю просторінь.
Куди менї йти, де ночувати?
Нїкуди менї йти далї. Ночуватиму он на тій могилї, що сиротою стоїть серед зелених нив.
Іду навпростець через уже заснулу пшеницю. Будю її, мну запорошеними чобітьми. Ось і могила… Кидаю одіж, кидаю свої подорожні речі. Кидаю стомлене тїло на тверду, ковилою порослу, землю. Гарно!.. Серце з приємним задаволеннєм вистукує заспокоюючу мелодію. Очі відпочивають на млистим серпанком повитих просторах, а вгорі наді мною бриллянтовим оком розгоряєть ся вечірня зірка. Гарно.
І я лежу й думаю. Думаю: які щасливі були предки наші, оті невідомі Поляне, чи другого якого
