му Богови він молить ся? І коли сонце сховалось за землю й він, як менї знов здалось, послав йому ледві помітне зітханнє й обернув ся до мене, я взяв його за руку й сказав:
— Вибачте менї, але я хочу спитати вас…
— Питайте, питайте, чого ж!.. — лагідно сказав він, помітивши, що мені важко поставити йому разом і просто моє питаннє. — У мене немає таємниць для людей.
— Скажіть: на що ви насипаєте отсю могилу? — сказав я разом і почув, що почервонїв, як той вечірнїй захід.
Севрюк осміхнув ся.
— Я знав, що ви мене спитаєте. Але давайте сядемо. За день натопчеш ся, то хочеть ся й посидїти увечері.
Ми сїли, повернувшись обличами туди, де горіла вечірня зоря.
— Всї мене питають, і всїм я одповідаю. І кожному не однаково. Щоб одповісти вам треба почати здалека. Бо й ви прибули здалека і мабуть не знаєте того, що знають люде тутешні.
Я кивнув головою в знак згоди.
— Бачите, предки мої, Севрюки, ще за цариці Катерини осїлись на сих степах. Рід був чималий, але помалу увесь вимер і я останнїй в роду. Всї землї, що зостались в спадщину, перейшли до мого батька, а потім до мене. Батько вмер, коли менї було сїмнадцять лїт. А мати й зараз жива… Виріс я в степу, під впливом його природи й культури. Двадцяти год виїхав за кордон. Слухав лекції фільософії й медицини по університетах нїмецьких і швейцарських. Потім обїхав кругом світу, прожив рік в Америцї, теж у таких же, як і наші, степах. Одружив ся там і вернув ся до дому, коли менї було тридцять лїт. І ось живу тут.
— У вас єсть дружина? — спитав я.
