— Нї, нема, — сказав він і глибоко затаєна туга почулась менї в його голосї. Немов він навіть задзвенїв якось особливо.
— І ось живу, — повторив він. Ще батько мій поклав такий заповіт, щоб як менше орати землї, — тільки для того, щоб хлїба ставало на житє, а решта степу йшла б під випас для отар. Сеї системи держусь і я й орю тільки коло села, скільки менї треба й селянам.
Він на хвилину спинив ся, мов шукаючи переходу для думок иншого порядку, і потім почав говорити далї.
— Так то. Жив і жив, а літа йшли. І ви розумієте, що я, старий студент нїмецкий, не міг не думати про те, що бачив навкруги себе, не міг обійти питаннє: відкіля я взяв ся, нащо живу й куди піду?.. Яка мета всього сущого?.. Не міг не зводити усього, що бачив, що сам пережив і передумав і що пережито й передумано людьми, до якогось сїнтезу… Словом, — не виробити свого світогляду. І він склав ся у мене якось сам собою. Сказати б — орґанїчно. Світогляд степової людини, що родилась, і зросла, і умре на отсїй рівнинї. І як один з виявів сього світогляду будуєть ся от ся могила.
І знов він спинив ся, мов шукаючи переходу ще на инший, вищий щабель і найшовши його, так само, як і попереду, потвердив свої думки тим же словом:
— Так то…
Помовчав хвилину.
— Будую могилу… — роздумливо сказав він. — Вам мабуть це здаєть ся дивним, може смішним… Як і другим людям… Га?.. Скажіть по правдї?
Він повернувся до мене і в присмерку, сміючись, подивив ся менї в очі. І в тому сміхові було стільки доброти й чисто дїтської правдивости, що я піддався їй і теж, сміючись, сказав:
