Він говорив з щирим і гарячим чутєм, мов на сповіди. І його щирість мене, замкнуту в собі людину, хвилювала. Бо вимогала того ж і від мене. Але що я міг йому сказати, весь з давнїх давен понятий і полонений безнадїйним скептицизмом?.. І я мовчав, користуючись з того, що він не питає мене.
— Тут я йду слїдом за предками нашими, людьми часів стародавнїх. Вони добре помітили одну рису людської псіхіки: нам кидається в вічи й викликає думки кожна річ, що стоїть одна-одиницею на якійсь рівнинї. Нехай то буде одиноке дерево, чи піраміда, чи, скажемо, наша степова могила… Вона в степу приковує до себе людські очі й думки. З нею степ не здаєть ся пустинею. Вона надає йому якусь задумливу красу… І ось вони, де жили, чи де пролежали, насипали могили. Більше, здаєть ся, в память своїх, великих людей, на місцї, де ховали їх… І невелика така могила стоїть віки. А скільки стоятиме велика, того й сказати не можно… Так ось я в память своєї віри в Бога, того моменту, коли я сказав — єсть Бог! — надумав насипати велику, яку тільки зможу, могилу. Отут, на сїм місцї… Щоб видно було з усїх країв… Нехай стоїть віки віків і показує своєю вершиною в небо й підносить туди людську думку. Нехай стоїть непорушним сімволом стремління душі людської до ідеалу до Бога. Нехай підносить ся над долинами й балками й царює над отсим степом. І кожному, хто дивитиметь ся на неї, вона дасть шось для його потрібне, дасть відповідний моменту й його псіхіцї настрій, бо в нїй, в могилї серед степу, таїть ся якось магічна краса. А краса єсть сила вічна, якої нїхто й ніщо не вичерпає… І могила моя буде творити своє дїло без кінця. В тому буде її послуга людям…
Вечірня зоря давно догоріла і небо було тепер все одинаково синє. Ніч спустилась на степ
