і оповила його дрімотною млою. І в тій млї було так гарно й моторошно слухати казку маленького дїдуся про великі заміри самотної людини й високі сягання її духа. Бо менї справдї й те, що він говорив, і те, що я чув і бачив, здавалось якоюсь фантастичною степовою казкою. І я ладен був би сидїти всю ніч і слухати лагідний старечий голос, сповідь одинокої степової людини, мелодію поетичної журби по ідеалї, в якій бренїло стільки рідних менї згуків і знайомих ладів і ходів. Було, кажу, гарно й моторошно, бо се ж обголялась передомною душа людська…
— Ну, ось я й розказав вам усе найголовнійше. А тепер — бай-бай, спатоньки пора. Люде вже облягли.
Не хотїлось іти з гори і я думав було заночувати на могилї, але зо мною не було нїякої одежі, і ми пішли вниз, до землянок.
— Люде дивують ся, що я витрачаю кошти на могилу. Приїздив якось ґубернатор… Йому було наговорено, що я будую якусь фортецю… Але подивив ся, нїчого, здаєть ся, не зрозумів з того, що я йому казав, і поїхав. А архирей теж приїздив… Той радив на верху могили поставити каплицю з золотою банею, а коло могили заснувати монастирь… Ну, я, звичайно, з ним не згодив ся!…
Місяць, як і вчора, червоно-золотий і замислений стояв над степом. І з гори здавалось, що там, туди далї від могили, сивіє море. Хотїлось почути його далекий гомін… Але було тихо. Робочий табор спав. І ми потихеньку повечеряли коло землянки і теж лягли на відпочинок.
Городянин, я скоро заснув і прокинув ся пізно.
Дивлюсь і слухаю.
Крізь непричинені двері землянки вриваєть ся до мене золотими пасмами проміння. Чую розмову. Жіночий голос і Севрюків.
