— Давно не навідуєш ся додому. Думаю: поїду, подивлюсь, як він там…
— Як бачите: нїчого… Працюємо, по малу.
— Ну, слава Богу. А я боялась…
Се мати стеренька, зозуленька сивенька, — думаю я, — прилетїла навідатись до своєї дитини.
Схоплююсь з ліжка, причепуряю його й себе й вихожу з землянки. Севрюк і старенька, мала-малюсенька мати його сидять на лаві коло землянки. Дивлять ся на могилу й розмовляють.
Вітаємось. Знайомимось. Ті ж, як у сина, риси облича й той променистий погляд. Тільки турботно зведені дугасті брівки й якась жалібно-спочуваюча усмішка черницї бренить на стареньких устах.
Замовкли. Чую, що я зайвий тут і відхожу до людей. Вітаюсь, просю лопати й, помагаю накидати в гробару землю. І менї весело й приємно брати на блискучу, вискріблену лопату вохку глину й кидати в гробарку. Віддати частину своєї сили й енерґії на будуваннє памятника Богови Невідомому, приєднати й свій голос до хору степового трудячого люду.
— Важкенька земелька… Не хоче з місця рушати… Та ми її вище покладемо: нехай собі лежить там до кінця світу, на могилї… — говорить, важко дихаючи, чорнобородий, чорноволосий кряжистий дядько й стукає лопатою по грабарці.
Він робить з двома хлопцями синами.
Має дві гробарки й пару коней. Робить, як тільки випадає вільний час од господарювання, уже третїй рік. Заробив од Севрюка в свою власність три десятини землї. Дасть Бог здоровя, а Севрюкови житя, заробить ще. Севрюк платить за роботу не грішми, а землею. Нарізає людям шматки з свого степу, по краях його. Славний пан. Нїмцї давали за землю мілїони, а він каже: „Не треба. Нехай люде собі й дїтям заробляють землї.
