— І за те спасибі. Одпочиньте. Тодї знов, як захочете, поможете.
Дивлюсь туди, де Севрюк з матірю. Мати прощаєть ся. Хрестить сина великим хрестом і цїлує в чоло. Він цїлує руку. Іду і я попрощатись.
— Нехай вас тут Господь милує. Прощайте, прощайте!…
Сіла в бричку, мов старенька черниця, й хрестить нас. Поїхала. Попливла по зелено-перлистому морі в своєму човні далї далї. Син провожав її спокійним люблячим поглядом.
Треба й менї рушати до дому. Й нехочеть ся кидати отсих людей, сеї могили. Нїколи вдруге не побачу їх…
Іду знов на могилу. Збіраюсь на самий шпиль і сїдаю. Дивлюсь на степ і силкуюсь увесь його, до країв димчастого обрію вмістити й занотувати в своїй памяти, шоб понести з собою далеко-далеко, туди, де по камяницях нудять ся блїді і злі, мов оси, люде, де шумить і гремить друге житє і світить, закутий в скляні кайдани, инший світ. Приглядаюсь і бачу тепер у далекій долинї золоту крапку хреста на церкві. В другім краю маячать чи то стоги, чи хати якісь. Ще в иншому краю мріють крила вітряків. Онде сіріють отари овець… Отут, по сїй тирсї лїтала на конї вродлива креолка, згадуючи може свій рідний край. На сьому шпилі тужив самотній Севрюк і думав свої степові думи. А тепер он працюють люде… Степ живе й дає житє і тварі й людям. Але не видно їх. Вони мов тонуть в йому. Розбігають ся й гублять ся десь по низинах, де течуть і вють ся степові річки тихі й над дзеркальними ставками шумлять зелені верби.
Піду звідсіль і понесу з собою все, що бачив, чув і передумав оттут, що навіяв на мою душу степовий вітер, що посїяло в їй золоте сонце.
