І не хочеть ся йти…
Жалко рушати з місця. Хочеть ся помарити про те, що дїялось і дїятиметь ся тут. Мілїони людей будуть дивитись на сї краєвиди з шпиля могили в ті часи, коли й сліду не зостанеть ся від наших поколїнь і від культури нашої. І буде їм здаватись ся могила степовою загадкою. І пройдуть вони й розриють її… Жалко. Не всю розриють, — не буде інтересу їх практичним кишеням розкидати її: проріжуть її тунелем, доберуть ся до серця… І що знайдуть в їй?… Може останки стрюхлявілих кісток жіночих. І не знатимуть, який жінцї вони належали і яка доля її була на землї. Розвіє вітер порох од їх і все. А про Севрюка утворить ся якась лєґенда. Потім і вона забудеть ся. І нїхто не знатиме, нащо він насипав могилу, яка думка утворила її серед степу.
Он і він. Ходить по могилї, розмовляє з людьми… Іде сюди.
Переказую йому свої думки. Смієть ся. Радий, що менї прийшли в голову сї думки. Він теж у свій час думав про се й не забув, — приготував цїкавим дослїдувачам гарного гостинця. Могилу не просто насипано серед степу, а під нею єсть великий мурований льох. Граніт і цемент счепились і злились тим непорушним склеплїнням і стережуть заповітний клад.
Не можу вдержатись і питаю:
— Останки дружини вашої?
Нї, там лежать у скляних, герметично запаягних, скриньках речі, які характеризують наш час і народ наш, культуру сьогочасну. Святе письмо… Історія народів… І Пушкин і Шевченко… І моделї побутового обійстя народу нашого… І все, все, що може бути цїкавого колись, иншим людям. Стереже те все важкий гранітовий заклятый склеп. Не під силу буде увійти в його грабівникам яким. Тільки
