— Ви подивіть ся: хто у насъ въ городї богачі? Чихирянц, Рудак, Неналаденко… Ви думаєте — вони чесно понаживались? Еге!.. Всї в Нахочеван їздили!..
— Невже?
— А ви думаєте як?.. Уміли комерцію. А я не зумів. І ввесь вік каятимусь. Бо дурня зваляв… Випємо ще, чи буде?
У його, як у людини хворої на алкоголїзм, хоч уже було випито багато, пекло і ссало під сердцем. Хотїлось залити те неприємне почутє, утишити його. І він пив, але нїчого з того не виходило.
— Га? Наливайте… можно, — проказав Перепел.
Він зовсїм захмелїв.
— Ага, „піть падьом“?.. — засміяв ся Підкуймуха, підштовхучи старосту під лікоть — і ми ще живі?
— Наливайте… знов проказав Перепел.
Підкуймуха налив по чарцї і всї троє знов мовчки випили й разом постановили чарки на стіл. Закусювати було нїчим, бо від маслин зостались тільки кісточки.
— Так то. — Ненарадович витер рукою мокрі од горілки сиві вуси. — Знаєте мою Тамаровку? Осталось нам після матери з братом триста десятин. Я хазяйнував, а брат корнетом служив. Гроші, мов полову, трусив. Тільки й знає, було: „вишли сто карбованцїв, а то хоч кулю в лоб“, або: „висилай триста карбованців, бо инакше пропав“. Ну, й посилав. І самому треба було жити. Землю людям оддавав дешево, не так, як тепер беруть… І дійшло дїло до того, як говорить ся, що й туди нікуди й сюди нїкуди. А брата тим часом під Батуриним на смотру конї вбили. Остав ся сам хозяїном. Тільки щож, — бачу: нема у мене сили. Зовсїм вибив ся з грошей. За три роки вперед усе прожито… Думаю: куди не йшло, не я первий, не я останнїй: поїду в Нахичован! Що буде, те й
