буде: вискочу — слава Богу; викрутюсь з боргів а попадусь, — туди й дорога! Одна голова в світї, пропала — нїкому журитись. Ну, роспитав ся, як і що, позичив так сяк під векселї триста пятьдесять карбованцїв по жидах… Поїхав.
— Як же поїхали? — спитав Подкуймуха. — Куди?
— Кажу ж — в Нахочеван. Добрі люди навчили, куди обернутись. Памятаєте скопця з Сухої Балки, Терешка Карбовниченка? той усе росказав і навчив. „Жалко — каже — дивитись на вас: батьки й дїди ваші такими панами були, а ви крутитесь, мов муха в окропі. Поїхалиб у Нахочеван та добули собі трохи смальцю, колеса підмазати, щоб лекше їхалось“. Розказав, куди й до кого звернутись, що й як говорить. Ну, поїхав. Приїхав над вечір в Нахичеван. Смерком уже найшов улицю яку мені треба й ті суточки, що про їх Терешко казав. Усе, як слїд… як казано. І хвіртка з віконцем. Постукав. Виходить якийся вірмешка. Питає: „чого треба?“ кажу: „чи немає сала продажнього?“ „Звідки“? — „З кривої Луки.“ — „Від кого?“ — „Від Панаса Рябого“. Кажу все, як Терешко навчив. — „Увіходьте“, — каже.
Ненарадович блимнув своїми великими очима й глубоко-останнє затяг ся з засмоктаного окурка. Потім сплюнув його з губи на долівку й звичним рухом провів рукою по вусах.
— Пустив у двір, далї повів у хату. Там ще яких ся два мишуриси… Розпитують. Гергочуть між собою… А мене все очима нижуть… Дивлюсь на їх, сам револьвера намацую. Скажемо, був я тодї при силї, а все таки… — „На скільки вам — питають — треба товару?“ — „На триста пятьдесят“. — „Дамо три тисячи:“ — „Нї, — кажу — менше пяти не візьму“. Знов погерготали — „Добре. Ходїмо з нами“. Повели вночи якимись провулками та перелазами… Темно…
— І не боялись з ними йти?
