Темрява.
Оповіданнє.
І.
Темно й холодно.
Вітер гуде і виє. Він то підлітає в гору, то бєть ся об землю, кидаючись з одного напрямку в другий, і жене по землї валку сніжаних хвиль. Мов грізний фантастичний велетень жене табун диких гривастих коней. Він бє їх немилосердно своєю пугою, свистить на їх і гукає страшними голосами, і вони, роздратовані й налякані, стрибають одно на одного, іржуть і мчать ся мов шалені, не дивлячись куди. Мчать ся по рівному степу, кидають ся на гори, стрибають у провалля, зоввихоплюють ся з їх і летять без вісти, тільки чути їх страшне: і-го-го-го!…
А за ними мчать ся другi так саме гривасті конї, і так без краю. І здається, земля гуде під їх копитами, і хмари збитого їми холодного пилу застеляють все небо і закривають блїде обличче місяця, що стоїть високо-високо над тими хмарами, дивить ся на землю й думає свої одвічні думи…
Mчать ся сиві дикі конї в безумно сполоханім табунї по степу, і скрізь лунає їхнє: i-го-го-го!… Налїтають вони на чорні будівлі вугільних шахт, на великий залїзоробний завод, що дихає пятьма доменними печами, видихаючи полумя і хмари диму й пари. Кидають ся на той світ і вогонь, вихоплюють ся з його й летять у долину, де стоїть
