і світить ся вікнами убога станція степової залізниці. Іржуть вони і бють ся об етіни станції, звивають ся на диби, перестрибують чероз будинок і летять, летять далі, невідомо куди.
А в шахтах, під землею, стукають кайлами чорні шахтарі, довбуть вугіль, насипають його, в тачки й котять ті тачки до, „шурху“, і нїчого не чують того, що дієть ся на землі. На заводї гудуть печи, клекоче ростоплена, лава, стукотять, клацають сопуть і зітхають машини і крають ножами огненні рельси. Коло їх метушать ся червоні від огню й духоти люде, і теж ніхто не чує того, що дієть ся на дворі.
Тільки на станції залізниці прислухають ся й чують, як ірже, і виє, і стогне завирюха. Слухають той стогін блідий начальник станції і ще блідійший телеграфист і щільніше загортають ся в свою потерту одіж.
І думають вони, що через два дні Різдво, що слід би по людському провести святки між рідними й близькими, але доля закинула їх на чужину, у осї степи, де так холодно, де-так дико реве вітер, і де під таку добу такі злі люде.
Ось і вони, сьогодні посварились. Посварились через те, що молодший з їх — телеграфист — без відома начальника станції попрохав собі одпуску на святки і може йому Й дадуть той одпуск.
— Тільки ні, не поїдеш, голубе, до дому дурити голови дівчатам та хвастатись новими штанами та рукавичками, — злістно бурмоче начальник. — Замете дорогу, то сидітемеш отут-о! Як собака на ланцюгу!…
Телеґрафист думає те ж саме, і злість ворушить ся у його в серці.
Слухають лемент завирюхи ще дві дущі.
Коло станції, там, де навернено гори вугілля, стоїть сторожка, а в їй сидять єторож, Кїндрат Рева, і його внук, Сашко. Горить у їх маленька
