Граф. Скільки дала тобі графиня за цю прекрасну спілку?
Фіґаро. А скільки ви мені дали, щоб визволити її з рук доктора?[1] Слухайте, ваша вельможність, не слід принижувати людини, що добре вам служить щоб крий боже не зробити з неї лихого слугу.
Граф. Чому це наче треба, щоб у всьому, що ти робиш, завжди було щось непевне?
Фіґаро. Коли шукаєш у людях чогось лихого, то завсіди знаходиш.
Граф. Репутація твоя препогана!
Фіґаро. А якщо я кращий за неї? Чи багато є панів, що могли б сказати про себе те саме?
Граф Разів сотню я бачив, що ти йдеш до фортуни, і ніколи не йшов ти просто.
Фіґаро. Що ви хочете? Перед вас юрба: кожне хоче побігти; товпляться, тиснуть, штовхаються, збивають з ніг, приходить, хто може; решта розчавлені. То ж край, я вже відмовляюся.
Граф. Від фортуни? (На бік). Це нове.
Фіґаро (на бік) Тепер моя черга. (Вголос.) Ваша вельможність ласкаво зложили на мене уряд консьєржа замку; це дуже мила доля; справді, я не буду кур'єром, що його обдаровують цікавими новинами, але за те щасливий з моєю жінкою в глибині Андалюзії…
Граф. Хто тобі не дає взяти її в Лондон?
Фіґаро. Довелось би залишати її так часто, що незабаром мені було б аж надто досить того шлюбу.
Граф. Маючи характер і розум, ти міг би колись вийти в люди в канцелярії.
- ↑ Натяк на ролю Фіґаро в Севільському голяреві“,
