Антоніо. Але кажу ж вам, вельможний пане, він тут. Вони його одягли у моєї дочки; вся його одежа ще в мене, і от його уніформна шапка, що я витяг з вузла (наближається, розглядається по всіх дівчатах і пізнає Керюбена, здіймає з його жіночий чіпець, від чого його довгі кучері падають пасмами. Він накладає йому на голову уніформну шапку і каже): Е, чи ба! От наш офіцер.
Графиня (відсахнувшись). О, боже!
Сюзана. Цей крутій!
Антоніо. Я ж казав там нагорі, що то був він…
Граф (у гніві). Ну що ж, пані?
Графиня. Ну що ж, пане! Ви бачите, що я здивована більш, ніж ви, і принаймні так само незадоволена.
Граф. Так, але тоді, рано?..
Графиня. Я була б винна справді, якби я ще скривала правду. Він прийшов до мене, ми починали готувати той жарт, що ці діти докінчили; ви нас зуспіли, як ми його убирали. Ваш перший рух такий гарячий! Він утік, я змішалася, загальний переляк зробив решту.
Граф (з досадою до Керюбена). Чому ви не виїхали?
Керюбен (раптом скидаючи шапку). Ваша вельможність…
Граф. Я покараю твій непослух.
Фаншета (шалено). Ах, ваша вельможність, вислухайте мене! Щоразу, як ви приходите мене цілувати, ви знаєте, що завсіди кажете: „Якщо ти
