тичні, як і в першій п'єсі. Зокрема, граф Альмавіва і тут — зовсім не „характер“, хоча роля його — куди опукліша і різноманітніша, ніж у „Севільському цилюрнику“; проте, його соціяльна конкретність визначається його драматичною функцією, а не психологічною характеристикою. Щодо нових персонажів (що їх не було в „Севільському цилюрнику“), то обидва жіночі — субретка Сюзана і дуенья Марселіна — є суто традиційні „амплуа“; Керюбен — постать суто опереткова і дуже умовна (принаймні, в діялозі). Геть більше уваги, ніж у попередній п'єсі. Бомарше приділив персонажам епізодичним: Брідуазон, Антоніо, Ґріп-Солей, Фаншета; але умовний „реалізм“ їх змалювання не виходить поза межі клясичної Мольєрової техніки.
Композиційно „Одружіння Фіґаро“ має геть ширший діяпазон, складнішу структуру, ніж „Севільський цилюрник“ через множність „інтриґ“ (про них ми говорили вище), натомість вона має багато формальних огріхів, чого в попередній п'єсі не було. Відносна беззмістовність 4-го акту особливо дається в знаки при читанні, тоді як на сцені її значною мірою маскують музичні й балетні нумери; річ у тому, що 4-й акт існує переважно для того, щоб зв'язати 3-й акт з 5-им — чудовим композиційно, коли взяти його окремо, та сливе зайвим, з погляду логічної структури всієї п'єси в цілому. Сцена пізнавання в кінці 3-го акту фактично розв'язує всю попередню проблематику драматичної дії; 4-й акт — проміжний, а 5-й — додатковий.
Основна стилістична вада обох комедій (коли вже зайшлося тут про вади) є надзвичайно недостатня мовна диференціяція персонажів. З цього погляду комедії Бомарше становлять собою чималий крок назад навіть проти клясичної комедії XVI століття. З винятком умовного „селянського“ жарґону Антоніо і Ґріп-Солея (витриманого зовсім непослідовно), усі персонажі Бомарше говорять однією мовою. Фіґарова мова це мова самого Бомарше, як легко цього пересвідчитися з порівняння його комедій із його судовими памфлетами; але й усі інші персонажі говорять більш або менш мовою Фіґаровою (скільки їх мова взагалі має будь-яку естетичну вагу). „У Фіґаро більше дотепности, ніж у всіх інших разом; але наскільки вона в них є, настільки вона — того самого типу і виявляється в тій самій стилістичній формі“ (Оже).
