мом. Навіть безпосередньо проти принципу монархічної влади виступає автор у кінцевому „водевілі“ п'єси:
Через рід, оту дрібницю,
Цей король, а той пастух,
Випадкову ту ріжницю
Відміняє людський дух.
І колишніх тронів пишних
Не один десяток зник,
А Вольтер живе повік (7-ий куплет).
Щоправда, в п'єсі немає революційних, у власному розумінні слова, мотивів та про „революцію“ 1784 року сливе ніхто ще й не думав: усі ждали „реформ“. Але хіба не гірким сарказмом (а зовсім не опортуністичним гумором, як це може здатися на перше око) бринить останній куплет „водевіля“:
В цій комедії, панове,
Що вам подана на суд,
Змалювання є готове, —
Як живе наш добрий люд.
Його тиснуть, що й не писнуть;
Він кричить, ґвалтує страх.
Все ж кінчиться на піснях.
Одне слово, за дев'ять років царювання Людовіка XVI, що відокремлюють „Севільського цилюрника“ від „Одружіння Фіґаро“, багато відмінилось, коли в першій з цих двох п'єс середня й дрібна буржуазія заявляла, устами Бомарше, про своє право на „місце під сонцем“, то в другій — вона певно готується заступати це місце, зіпхнувши з нього спочатку рештки февдального дворянства, бльоковану з ним фінансову й бюрократичну верхівку, а також і уґрунтований на цьому бльоці принцип королівського абсолютизму.
З властиво-літературного погляду „Одружіння Фіґаро“ являє собою в основі, як „Севільський цилюрник“, так звану комедію інтриґи (а не характерів), знов таки з додатком одного соціяльного характеру — Фіґаро. Інші персонажі так само ста-
