Нам за жарти будьте вдячні,
Не дошукуйтесь до дна.
Зводевіля.
Театр являє кімнату напівздемебльовану; велике крісло для хорого посередині. Фіґаро з туазом[1] у руках міряє підлогу. Сюзана чіпляє на голову перед дзеркалом пучок квіток помаранчевих, так звану шапочку новоженної.
Фіґаро. Дев'ятнадцять футів на двадцять шість
Сюзана. Глянь, Фіґаро, от моя маленька шапочка. Як тобі здається? Так буде краще?
Фіґаро (бере її за руки). Без порівняння, серце моє. О, цей гарний дівочий букет на голові гарної дівчини, який він здається милий у день її шлюбу очам закоханого чоловіка!
Сюзана (відхиляється). Що ти там міряєш, синку?
Фіґаро. Дивлюсь, Сюзаночко, чи це гарне ліжко, що його вельможність нам дає, добре тут пасуватиме.
Сюзана. У цій кімнаті?
Фіґаро. Він нам її відступає.
Сюзана. А я її не хочу.
Фіґаро. Чому?
Сюзана. Я її не хочу.
Фіґаро. Але чому ж?
- ↑ Туаз — старовинна французька міра довжини (1 метр 949).
