Граф (сміючись дужче). І ці благання, ці штучні сльози?..
Графиня. Ви мене змушуєте сміятися, а я мало маю до того охоти.
Граф. Ми думаємо, що чогось варті в політиці, а ми не більш, як діти. То вас, то вас, пані, повинен був король відрядити послом до Лондону! Треба гадати, що жіноцтво відбуло дуже обдумані студії в мистецтві удавання, щоб мати такий успіх!
Графиня. Це ж ви завсіди нас до того змушуєте.
Сюзана. Лишіть нас полоненими на слово, і ви побачите, чи ми люди чести.
Графиня. Скінчимо з тим, пане графе; я може пішла аж геть далеко; але моя поблажливість у такім поважнім випадку повинна принаймні з'єднати мені вашу.
Граф. Але ви скажете ще раз, що пробачаєте мені.
Графиня. Хіба я це сказала, Сюзан?
Сюзана. Я не чула, пані.
Граф. То нехай же вирветься вам те слово!
Графиня. Чи заслугуєте ви на те, невдячний?
Граф. Так, через моє каяття.
Сюзана. Підозрівати мужчини в кабінеті пані!
Граф. Вона мене так суворо за це покарала!
Сюзана. Не вірити їй, коли вона каже, що то її камеристка!
Граф. Розіно, невже ви невблаганні?
Графиня. Ах, Сюзон, яка я слаба! Який приклад я тобі даю! (Простягаючи руку графові). Ніхто вже тепер не матиме віри у жіночий гнів.
