тільки не було вже масла на цей раз, і мати наварила з олією. Я покоштував і покинув. А мати розсердилась:
— Отже ж наварила тобі тої юшки, що ти прохав?! Куди ж тепер, собакам виливати?!
Вона прибрала зі столу і пішла собі працювати.
А я лишився один, ображений. І мріяв…
Ох, як би швидче вмерти. Тоді б вони зовсім инакше дивились на мене. Одягли б чистеньку льолю; у труну б положили, на стіл поставили, квітами б уквітчали. І старі й молоді приходили б дивитися на мене. І всі б жаліли й зітхали. А мати плакала б…
О, як мені хочеться вмерти… Вони б мене страшенно жаліли. А я б собі усміхався й мовчав. Читали б молитви, накадили ладаном, попа б запросили. І понесли б на гору, на кладовище. Дзвонили б у дзвони. З кожного б двору виходили люде малі й старі, — хрестились, дивились, жаліли б… А я, я усміхався…
І от принесли б вже на самую гору. Усім шкода було б кидати мене у яму. І плакала б мати. Не знала б, де дітись…
Тоді я б встав…
О, тоді б мати більш за мене турбовалась, більше ласкала і не сердилась би на мене за юшку. Була б коло мене. Боялась би, щоб вдруге не вмер…
Ох, як мені хочеться вмерти…
На Спаса ходив батько на ярмарок і приніс нам азбуку. Брат у мене був поважніший, тому я перший кинувся до батька, вихопив книжку з рук і почав розглядати. То була звичайнісенька лубочна азбука. Звичайно, я нічого в ній не розумів і не знав жадної літери: але ж на політурці намальований був хлопець з книжкою у руках, а в середині — граблі, сокира, плуг, птахи, риби, звіри і під кожною цією картиною було підписано, що то воно значить. Передивившись, я вибіг на вулицю, став показувати усім хлопцям і дівчатам свою книжку, хвастав і навіть натякав, що я вмію читати. І обдурював усіх дітей малих літ, читаючи підписи під картинками не по літерам, а догадуючись по малюнкові. На другий чи на третій день азбука вже була забута.
Тільки після Другої Пречистої батько нам сказав, що записав у школу. Радощам не було кінця. Знову з'явилася книжка, в якій ми нічого не розуміли: знову пішли хвастощи на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.
Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того роспочалося навчання. Учитель, він же й панамарь, високий, чорний вже старий. У його ще старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель росповів, що його не можна називати дядьком, або як небудь инакше, а треба називати Нікандром Викторовичем, і що не можна до його звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо-дві він показував нам ріжні літери то по одинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли для чого то і що то. Один з нас видко найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалися перед нами своїм знанням, а може просто, впізнавши знайому штуку з величезною зацікавленністю запитав:
— Дядьку, то жевиця?
Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися. Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.
— Я ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Нікандр Викторович!
Знову регіт і вигуки:
— дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця — дражнили Оверка.
А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.
Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву, і відпустив.
Ніхто з нас не вмів вимовити Нікандр Викторович, але усі ми в голос дражнили Оверка:
— дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.
Оверкові треба було йти до дому у друге село. Трохи не пів дороги я з двома хлопцями їшов за ним і дражнив:
— Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.
Був у сусідів парубок, звали його Павлом. Раз у неділлю в-осени він повів мене на гору. Гора лежала між Млинами і Ярами; на самому шпилі була велика поляна, а навкруги густі куші і ліси. На цій горі сходилися багатирі млинянські і ярянські: парубки і підпарубки і малі хлоп'ята. Між ці малі хлоп'ята попав і я, мале хлоп'я. Поки малеча билася, високі горді парубки з обох боків стояли, з погордою дивлячись на нас, весело розмовляли і дружньо курили цигарки. Я більше стояв і дивився. Мене вабили їхні високі постаті, веселий сміх і жарти, чоботи, чумарки, чуби і цигарки подобались мені.
Але ось вони вже розійшлись на два ворожих табори. Похололо в грудях… Любов, пошана і гордощі до наших кипіли у грудях, ненависть і презирство до яран.
Бо бійка почалася.
Дріжить земля, зірвалась буря, по-
