любо… Мені байдуже було про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшими здавалось проміння…
Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене перенесуть. Мені так приємно було: стільки турбот, мені й ходить не треба — перенесуть. Так хороше…
Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…
І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійма і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я почував, що в руках у мене не піч, а жлукто, товсте наше жлукто… потім щось тонше за його… потім зовсім тонке… Нарешті я його забіраю в долоні. І руки у мені зробились тоненкі-тоненкі і ноги тоненькі-товенькі… І в руках у мене вже не жлукто і не піч, а тоненька-тоненька ниточка…
Я з острахом кидаюсь… І з радістю бачу, що знову я такий самий, як і був, зі своїми руками й ногами. І мати коло мене…
І знову мені стало так само хороше, приємно. Мороз проходить по кожі. Тепла рука матері на голові. Бліде обличча з мнягкою усмішкою…
І мнягка приємна напів-тьма весняного вечора.
То було влітку. Мені ще було років зо три, чотирі. Влітку був для матері найкращий заробіток. Перед хатою річка й толока. Мати білила полотно.
Збоку на толоці, перед самою левадою якогось багатія стояли казани білітниць і величезні жлукта: в казанах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попілом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. Зранку до вечора і майже що-дня під казанами горів вогонь, кипіла й шумувала вода, над жлуктами підіймалась пара; вибігала з жлуктів вода уже не біла, а буро-чорвона, текла у підставлену діжку, а иноді довгим червоним струмочком до самої річки.
Було це перед вечером, перед заходом сонця. Коло казанів вешталось багато людей, голосно балакали, сміялись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливала в жлукта і прислухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги; ми бавилися самі. Ми також не зважали на них.
Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотирі обличчя просяяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я весь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались.
А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, роспитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала.
Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері:
„Чія то сорочка“?
А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.
Вигягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…
Кругом товпляться люде, доспитують, посміхаються. І мати усміхається держучи мене на руках. І західнє червоне сонце усміхається з-за тополів.
Мені було трохи важко, але сумно-приємно.
Бо всі на мене звертали увагу. І люде. І мати. І сонце.
То було в осени. Пожовкла трава на толоці, пожовкла й оболонь; тополі і верби пожовкли кругом. Листя сотнями спадало і тихо-тихо клалось додолу. Крізь ліс — видко було — сходило жовте сонце. Було вже холодно.
Ми ночували біля казана на дворі. Ми проснулись і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледве доперли до-дому одежу. А босим ногам було холодно-холодно. Полотен уже не білили, роботи не було; і нас положили: брата й сестру на полу, мене на червонім дівані.
Я лежав сам і пишався цим. Цей день нами дуже турбовались: годували, ласкали, — усе мати. Днів через два одужали брат і сестра, і на радість собі я лишився хворіти сам. Я вже не міг вставати. Важко було говорити. Я лежав і горячково мріяв. Брат здирав з свого тіла одсталу стару шкуру, — з долонь і з рук; і на лобі здіймалася шкура. І мені хотілося здирати у себе, так не було, та й не міг: руки безсило спускались. Вони одужали і я чекав ще більшоі ласки ще більших турбот про себе.
А у матері було тоді чогось багато роботи. Хата обставлялася діжками, помийницями, горшками. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю. На дворі привозили буряки, складали дрова.
Щось було у матері багато роботи. Але вона наварила мені юшки — нерозварена картопля і смачна-смачна. Я з'їв багато; і заманулося мені ще й завтра поїсти такої юшки, тільки з розвареної картоплі. І на другий день була юшка з розвареною картоплею,
