обидва старші за мене. На низенькому стільці сиділа мати; тримала на колінах маленьку сестру і щось шила.
Вечір був якийсь надзвичайно давучий. Здавалось, — та мабудь воно так і було — на дворі болото, болото, скрізь болото. Туманом окутана хата. І кругом далеко-далеко якась чорна пітьма змішана з вохкими краплями. Такий був настрій…
Я не пригадую тепер гаразд ні моїх братів, ні обличча матері. Пам'ятаю лише її зігнуту спину та нахилену над шиттям голову.
Входить батько. Я не пригадую зараз його, — просто щось безформено-здорове, найсильніше, з найтовстішим голосом.
Росповідають тепер, що він був п'яний… Я ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою матір по голові і по обличчу…
Я кинувся на ослінчик, а відтіля на запічок, тримався за карниз і визирав: дивився, як батько бив халявою матір…
І сміявся. Чудно було… от і сміявся…
А брати кинулися в ріжні кутки, позатулювали руками обличча і плакали. І плакала, сидючи мати. Кричала маленька сестричка.
А я визирав і сміявся…
Батько бив халявою матір… Всі плакали, сестриця кричала… А я визирав і сміявся…
Чудно світила лямпа. Видко було лише батька — якусь безформену масу і бліде обличча і зігнуту постать матері, та чорну брудну халяву…
З кутка брат закричав:
— А він — сміється…
І я почав плакати.
Було це на масниці. Люде варили вареники, пекли блинці, пили горілку.
Уже днів зо-три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть же їв блинці і вареники. А мати вже в третьої сусідки позичила паляницю. Уже днів чотирі видавцем нам давала хліба: — нас було п'ятеро — вранці по скибці і ввечері. І ми вдвох з сестрою, цілий день поперемінно трималися матері за поли і прохали „папи“ (хліба). Вже в третього судіди позичила хліба і ніде було більше; та й ті прохали яко мога швидче повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого б ще можна було б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.
А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтрьопані, замурзані. Пам'ятаю, у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличча й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші і кращі. Вони дражнили нас „мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженними, прибитими, нелюдськими дітьми.
Якось інстинктовно що дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з заздрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов до дому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.
Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша і найдобріша була жінка у нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі і в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене не стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по за вухами тріщало. Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг до дому. Веселий і радий хвалився: Ото я наївся: і борщ із хлібом і вареники їв у сметані.
А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять. Вони лише з заздрими очима слухали про те, як я оповідав, і зараз же запитували:
— Що, нічого не приніс?..
Тільки тоді я згадував, що і їм же їсти хотілося.
Наша хата над самою річкою. Ні, не над річкою. Колись там протікала річка повз самі вікна, а тепер залишилась перед вікнами сама затока — Циганка.
Це було рано по весні. Розлилася вода і затопила всю толоку, затопила городи круг нашої хати; тільки у дворі не було ще води, кругом же вода.
Був надзвичайно прозорий весняний, соняшний день. Вгорі і внизу світило сонце і видбивалося у моїх очах. Блакитне небо, і чорні води, і білі меви кружляли в прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить.
Пам'ятаю, чомусь усе виносили з хати: дівани, стіл, ліжко, постіль і одежу. Виносили, роставляли і розвішували скрізь по двору. Я забрався на діван, на подушку, закутався в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі дивився на обидва сонця — внизу і вгорі.
Довгі-довгі, рівні тоненькі проміння тяглися од сонця аж до моїх очей… червоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. А сонце світило в обличча і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь було надзвичайно спокійно і любо, так
