науці, хоча, само собою зрозуміло, дальший розвиток знань неминуче вносить до неї певні корективи і доповнення.
З другого боку, розвиток археології наприкінці XIX та на початку XX ст., показавши надзвичайну складність історичного процесу в передісторичній Європі, привів до сформулювання різних напрямів міграціонізму (школа культурних кругів чи кіл, так звана Siedlungsarchäologie Г. Коссини тощо), згідно з якими основу історичного розвитку завжди і всюди становлять переселення окремих етнічних груп. Виступаючи антитезою автохтонізму, цей напрямок (особливо в німецькій історіографії) набрав значення політичної доктрини. Як відомо, міграціоністські побудови типу «готської» теорії входили до арсеналу ідеологічної зброї гітлерівської кліки при здійсненні нею агресивних планів щодо інших народів Європи.
Обидва напрямки, що виникли і розвивалися на базі зростання археологічного матеріалу, хоча й виросли в лоні класичного індоєвропеїзму, означали його очевидну кризу. Стало ясним, що старих, досить таки наївних, уявлень про прямий, однозначний процес поступового дроблення етнічних праспільностей на споріднені народи явно недосить для того, щоб осмислити і пояснити реальну картину розвитку людства. Та, зрештою, і лінгвістичні дослідження в рамках компаративістики показали недостатність класичного індоєвропеїзму. Наслідком цього з'явилася, зокрема, теорія субстрату, що має надзвичайно важливе значення саме з погляду етногенічних студій. Індоєвропейська теорія була висаджена в повітря зсередини.
РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ
Радянська історична наука від самого свого виникнення почала переоцінку цінностей тотальний перегляд усього набутку попередніх поколінь дослідників у світлі марксизму-ленінізму. Звичайно, цей процес не міг бути завершений протягом короткого часу. Радянська історична наука успадкувала старі кадри, які далеко не зразу були готові до тієї перебудови, що була поставлена на порядок денний. В перші пореволюційні роки продовжували працювати такі загальновизнані авторитети, як О. О. Шахматов, С. Ф. Платонов та інші, які вступили в нову еру з уже виробленими, цілком завершеними поглядами, витриманими в дусі традиційних концепцій.
Головна увага перших радянських істориків-марксистів була спрямована на розв'язання соціально-економічної проблематики, якій дореволюційна історіографія приділяла надто мало уваги. Питання етнічної історії тривалий час були відсунуті на другий план, а проблема виникнення Русі висвітлювалася на базі традиційного індоєвропеїзму (роботи Ю. В: Готье [141], В. А. Пархоменка [327 та інші], В. А. Бріма [102, 103] та ін.). Дослідження цих часів внесли ряд нових цікавих (часом дуже
