АРХЕОЛОГІЯ 30-х — 40-Х РОКІВ
Але справжній (і досить помітний) прогрес був намічений в працях ряду істориків і, особливо, археологів, які, засвоївши деякі ідеї М. Я. Марра (переважно в їх критичній частині, спрямованій проти індоєвропеїзму), створили нову концепцію етногенезу.
Глибокий інтерес до проблеми слов'янської етногонії в радянській історичній науці виник в кінці 30-х років у зв'язку з підготовкою макету I тому «Історії СРСР», а особливо підсилився в роки Великої Вітчизняної війни і перші післявоєнні роки завдяки загальному патріотичному піднесенню радянського народу, що викликало підкреслену увагу до свого минулого. В цей час з'явилося чимало значних праць, присвячених походженню слов'ян і Русі, побудованих на всій сумі наявних джерел — письмових, археологічних, мовних, антропологічних та ін. Маємо на увазі роботи П. М. Третьякова [491; 492; 494; 504; 510], М. І. Артамонова [15], Б. О. Рибакова [366; 373; 375; 377], О. Д. Удальцова [518; 519; 520], С. П. Толстова [487; 488], Б. Д. Грекова [144; 146; 147], В. В. Мавродіна [272] та ін. Ці праці справді внесли в досліджувану проблему дуже багато цікавого і дозволили обгрунтувати автохтонну концепцію походження східних слов'ян. Головною ідеєю всіх цих студій була теза про участь в процесі східнослов'янського етногенезу різних етнічних груп (скіфи, сармати, алани, фракійці та ін.), що зрештою дозволило історично конкретно подолати головну підвалину індоєвропеїзму про принципову відособленість кожної лінії етнічного розвитку.
Проте ця продуктивна робота (особливо у післявоєнні роки) супроводилася деякими перегинами і надмірностями. Межі слов'янської сейкумени надто розширялися; до неї, наприклад, включалося майже все Поволжя, Крим, Північний Кавказ; слов'янськими проголошувалися такі археологічні явища, які до слов'ян не мали ніякого відношення (салтівська культура, городища Дякового типу, пам'ятки типу Суук-Су, навіть пізні культурні шари причорноморських античних міст).
Справжньою перешкодою успішній роботі в цей час була недостатня забезпеченість джерелами з історії слов'янських народів до X ст. Письмові джерела відзначаються уривчастим і неповним характером; археологічні ж пам'ятки I тис. н. е. були до кінця 40-х років або зовсім невідомі, або відомі на підставі обмеженої кількості недосить досліджених комплексів. У зв'язку з цим промахи і помилки у розв'язанні конкретних питань були неминучими. Наприклад, активно розроблювана в 30-х роках проблема археологічної атрибуції літописних племен (праці А. В. Арциховського [21], Б. О. Рибакова [374], що продовжували роботу, розпочату ще до революції О. А. Спіциним [456]) мала в своєму розпорядженні лише пізні матеріали X—XIV ст., тобто того часу, коли ці племена були вже перемелені в процесі формування Русі. У зв'язку з цим у літературі виникла гостра полеміка між названими авторами і П. М. Третьяковим
