точно і хронологічні і територіальні рамки кожного з цих процесів. Далі ж буде тільки можливість з більшою або меншою імовірністю зв’язати з якоюсь однією такою культурно-етнічною групою гіпотетичних носіїв праслов’янської мови і розглядати її етногенез як етногенез слов’ян в цьому суто лінгвістичному розумінні слова. Чекати від тих джерел, які є в нашому розпорядженні, чогось більшого, значить вимагати від них понад їхні можливості.
Можливості археологічних джерел, очевидно, забезпечать майбутнім дослідникам відтворення повної етнічної історії людства, але доведеться погодитися з тим, що як імена, так і мовна характеристика переважної більшості стародавніх етнічних груп так і залишаться невідомими.
4. Етногенез і глоттогенез не тільки не становлять собою один і той же процес, але практично дуже рідко співпадають один з одним і взагалі розвиваються за зовсім різними законами. Серйозна помилка переважної більшості старих дослідників полягала саме в ототожненні цих двох абсолютно різних процесів. Зокрема, це — головний порок класичного індоєвропеїзму. Вважаючи (може, й небезпідставно), що основним фактором мовного розвитку (і, отже, процесу глоттогенезу, тобто утворення конкретних мов і мовних сімей) була диференціація, прибічники індоєвропеїзму думали, що ця диференціація завжди і всюди була наслідком відповідної етнічної диференціації (поділу народів), що, наприклад, утворенню конкретних слов’янських мов — староруської, польської, чеської та ін.— з спільної загальнослов’янської «прамови» відповідало утворення тих народів, які були носіями цих мов — русі, поляків, чехів та ін.,— внаслідок розпаду загальнослов’янської етнічної спільності — «праслов’ян», які, мовляв, були носіями слов’янської «прамови».
В дійсності такий збіг етнічного і мовного розвитку трапляється дуже рідко, у виняткових умовах. Недарма індоєвропейська теорія не може бути підкріплена жодним випадком, коли б традиційне уявлення про спосіб утворення мовних сімей було зафіксоване якимись іншими джерелами, і, перш за все,— історичними. У всіх тих випадках, коли виникнення мовних сімей відбувалося на очах у історії, процес цей протікав принципово інакше.
Для прикладу візьмемо утворення романської сім’ї народів і мов. Загальновизнано, що сучасні романські мови — французька, італійська, іспанська, португальська, румунська та молдавська — генетично виходять з народної латині, яка і повинна вважатися загальнороманською прамовою. Однак, утворення романської сім’ї народів аж ніяк не наслідок розпаду народу, який був носієм латинської мови, тобто римлян. Предками румунів були переважно гетодакійські племена Подунав’я та Прикарпаття; молдаван — слов’янське «плем’я» тиверців; французів — кельтські та германські племена галів і франків; іспанців — іберійські племена Піренейського півострова і т. д. Процес утворення реальної
