на початки історії наших народів. Разом з тим вони є визначною пам'яткою зрілості історичної думки давньої Русі, що піднялася до розуміння своєї історії як невід'ємної частки світової історії і шукала шляхи для визначення справжнього місця Русі серед решти народів оейкумени.
Подібні згадки і перекази знаходимо і в інших літописних текстах.
Доводиться констатувати, що досягнення перших руських істориків XI ст. продовжували залишатися надбанням вітчизняної історіографії протягом наступних дев'яти століть. Разом з тим пізніші літописці та історики завантажили етногенічну проблему новими домислами, запозиченими переважно з тієї ж біблійної традиції. Зокрема, з'явилася фантастична версія про безпосереднє походження Русі від шостого сина Тафета Мосоха (Мешеха), яку знаходимо, зокрема, у польського хроніста XVI ст. Стрийковського [616, с. 91] і яка звідти перейшла до української (Інокентій Гізель) — [425, с. 15—16], а далі до російської історіографії і серйозно обговорювалася ще в середині і кінці XVIII ст.[1]
В той же час спроби відшукати якісь матеріали щодо початкової історії Русі в античних джерелах при відсутності надійних методів дослідження і належної критичності у ставленні до використовуваних документів приводили до нових малореальних побудувань, в яких трохи не всі народи, відомі в Східній Європі (кімерійці, скіфи, таври, сармати, гунни, хозари та ін.), зв'язувалися з слов'янами і Руссю — переважно на підставі випадкових і дуже ризикованих філологічних співставлень, а то й простих домислів і здогадів. Це було характерне навіть для кращих представників російської історіографії XVIII ст. — В. Татищева, М. Ломоносова та ін.
Взагалі вся тодішня дворянська історіографія — як російська, так і українська зовсім не просунула проблему етногенезу Русі від тієї стадії, на яку її піднесла давньоруська традиція. По суті, єдиним серйозним досягненням науки XVIII — початку XIX ст. була запозичена з тієї ж «Повісті временних літ» концепція про розселення східних слов'ян з наддунайської прабатьківщини. Взагалі для істориків цього часу давньоруські літописи були осяяні ореолом недоторканого авторитету і кожна фраза в них сприймалася як абсолютно достовірне і незаперечне джерело. Заслуга А. Шлецера, а далі так званої скептичної школи (М. Каченовський) полягала в тому, що цей бездумний авторитет було розхитано і в багатьох відношеннях поставлено під сумнів. Раціональні методи історичного дослідження вимагали принципово іншого підходу до справи.
Справжньою вершиною дворянської історіографії в Росії була «Історія держави російської» М. М. Карамзіна; вона по суті знаменувала собою початок нової історіографії. Очищаючи історію Русі від фанта-
- ↑ Як відомо, офіціальна історіографія намагалася вивести від імені Мосоха назву Москви (240, с. 20].
