стичних домислів, відокремлюючи реальні свідчення джерел від усього наносного і міфологічного, Карамзін прокладав шлях до створення принципово нової концепції, основаної на застосуванні наукових критичних методів. На жаль, явно недостатня на той час кількість джерел не дозволила підійти до справді наукової постановки етногенічної проблеми. Історичні джерела застають Русь в цілком сформованому вигляді; передісторія народу губиться в темряві доісторичних часів.
Повідомлення античних авторів — ті, що безсумнівно могли бути використані для висвітлення найдавніших етапів розвитку слов'янських племен[1], — мали надто стислий і уривчастий характер. Археологічних джерел в той час практично взагалі ще не існувало. Фантастичні уявлення, основані на біблійних текстах або на повідомленнях про амазонок, гіпербореїв і т. п., були відкинуті, але на їх місце поставити не було чого. Єдиним фактом, що міг бути взятий без сумніву, залишалося повідомлення літописів про розселення слов'ян з-над Дунаю під тиском волохів.
НОРМАНІЗМ
Відсутності прогресу в цій проблематиці чимало сприяла норманістична тенденція, що стала явно переважати у вітчизняній історіографії після М. М. Карамзіна, особливо ж — у зв'язку з створенням так званої теорії родового побуту I.-Ф.-Г. Еверса, С. М. Соловйова, К. Д. Кавеліна. Таких істориків, як А. А. Кунік або М. Погодін, цілком влаштовувала неясність щодо походження слов'янської Русі, оскільки на місце останньої вони ставили Русь норманську. Питання про походження Русі з царини історії слов'янщини переносилося до сфери історії скандинавських народів. Для слов'ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд.
Чи була в такому разі потреба дошукуватися, звідки взялася та маса, яка заселяла Східну Європу до появи тут скандинавів і яка, на думку цих дослідників, не мала власного почуття ані національності, ані державності, ані громадянства? На превеликий жаль, доводиться визнати, що протиставлений цій тенденції антинорманістичний струмінь не спромігся піднестися вище рівня XVIII ст. і, зрештою, обмежувався повторенням малоправдоподібних тверджень щодо слов'янського походження сарматів, роксоланів і навіть гуннів (напр., у творах Д. Іловайського [193]). Але в нових умовах застосування критичних методів аналізу джерел такі твердження вже не могли розраховувати на успіх.
- ↑ Інтерес до цього типу джерел пробудився ще у XVIII ст., свідченням чого є тритомна збірка, підготовлена Іваном Штриттером [552].
