либ обійти ціле пасмо гір, бо аж від того боку хребта є другий приступ до цеї розколини, але згори.
— Яким способом вилізеш на верх яру, коли скала стрімка? — спитав Сивенький.
— В глибині розколина вузька неначе комин. Як запрешся спиною об задну стіну, колінами об передну, вилізеш на вершок скали. На горі ліс.
Разом із скалою, що вгорі лягла поперек розколини, розколина творила простору печеру, в якій помістилося ціле товариство разом із кіньми. Лишивши одного товариша на сторожі перед входом, всі лягли спати. Товариші Сивенького повставали вже до схід сонця, якого зрештою в глибокім ярі не було видко. Всі три татари ще спали твердим сном. Сивенький не казав будити їх, бо покріпний сон їм потрібний.
— У нас харчів обмаль — промовив Сивенький до Мортона. — Товариство побільшилося на трьох голодняків. На нині може вистане.
— Ви гадаєте довше тут сидіти? — спитав Мортон. — Я думав, що поїдемо зараз.
— Таких обезсилених не можемо пустити самих. Їм треба відпочити бодай ще до вечора. З уваги на те, що нам незручно їхати вночі, мусимо ночувати ще одну ніч. В цім ярі не вполюєш нічого, а виходити з нього небезпечно, бо можуть побачити нас курди, ще заки щезнуть наші татари.
— Ці татари говорять, що вгорі розколина вузька і нею можна вилізти на верх скали. Коли ми йшли яром, на його краю я бачив дерева і якесь звисаюче зілля. Отже там на горі ліс. Де ліс, там буде й звірина… Полізу.
121
