в сторону їх аулу, вони вернулися заалярмувати цілий аул.
— Може би ми завернули і поїхали далі шляхом, яким поїдуть татари? — замітив Мортон.
— Щоб на них навести цілий аул? — відповів Сивенький. — Боїтеся цих курдів?
— Я? Я боюся? — крикнув Мортон обиджений і почвалав вперед, лишаючи товаришів далеко позад себе. Виїхав на високий горб, виймив люнетку і звернув її в сторону аулу. В ту сторону чвалало пять їздців. Звідки взялися два нові, зараз доміркувався, бо праворуч побачив табун коней, від якого саме тепер відїхали ще два їздці і почвалали та тими. То були конюхи, мабуть якимсь сиґналом покликані звідунами до аулу. Мортон став крізь далековид приглядатися табунові. Між тим надїхала решта товариства.
— Чи ви помітили що? — спитав Сивенький, витягаючи свій далековид.
— Аул мабуть недалеко, бо тут пасеться худоба курдів. Ближче нас коні, далі вівці. Чотири конюхи покинули табун і пристали до тих, що втікають перед нами. Голим оком їх уже не видко.
— Я ще щось бачу — додав Сивенький, звертаючи дакековид більше на право. — Наші три татари вже лиш кількасот кроків від табуна. Сидять у кущах. Мабуть дожидають ночі, щоб непомітно дібратися до коней. Це, що відїхали чотири конюхи, улекшить їм роботу.
— Але того білого коня нема в табуні. Мабуть в аулі або вже проданий.
— Або дарований ерзерумському валі… Їдьмо далі… Але не квапмося, бо ще ясний день, а аул уже мабуть недалеко.
127
