— Щоб отаман не требував відібрати того білого коня, або щоб син загризеного Борзим курда залишив думку пімсти, це просто неможливе — відповів Сивенький. — Всежтаки ми безпечні бодай до затра. Не лише ми, але й наші коні мусять відпочити. В цім лісі переночуємо.
Мортон хотів їхати дальше, бо потерпав за свого білого. На замітку, що його араб уже потикається, відповів, що поїде на білім, бо цей не показує ніякої втоми. Скочив з коня, здоймив сідло й хотів закласти на білого. Цей, як лиш побачив, що сідло йде на нього, став дуба.
— Ви його не осідлаєте. Пірве аркана й утече, — остерігав Сивенький Мортона.
Мортон не послухав. Сідло підскочило в один бік, Мортон покотився в траву в другий бік. Щастя, що кінь не вдарив в голову або в груди.
— Тьфу! Хоч білий, а такий як найчорніший чорт. Лишаюся ночувати з вами.
Переночували і досвіта пустилися далі широкою долиною ріки. Сивенький і Мортон час-до-часу оглядали далековидом перебуту дорогу й узбіччя гір по однім і другім боці долини. Ніяка погоня не надходила. Отець Климентій їхав побіч Сивенького.
— Перепалки з курдами не позволили нам спитати в аулі, чи не бачили кого подібного до мого Йвана, — промовив зідхнувши.
— Ми вже недалеко Асахаду, — відповів Сивенький. — Мабуть вже за цею горою, що перед нами. Може там попадемо на початок його сліду. Я так, наче б уже бачив його.
— Марна надія!
146
