Із собою привів провідника арнавтів, що відводили сина твого товариша. Вже знаю, куди його завели. Я закликав тебе, щоб побалакати з тобою про вязня в неприявності його батька. Я хочу знати, чи той вязень справді не шпіон, та ще й московський. Я готов у всім дати вам всяку поміч, з вийнятком такої, якою я запропастив би мою душу. Шпіонові невірних проти вірних я не поможу, бо прогнівав би Аллаха і його пророка.
— Не знаю, як ти оціниш наміри вязня… Чи назвеш це шпіонством…
— Чого він сюди прийшов?
— Він прийшов сюди того, чого й я.
— Ви оба були в змові?
— Ні. Ми один про одного не знали. Давніше, заки я зійшовся з його батьком, я й не чув нічого про нього, ні він про мене… Послухай. Про запорожців на Дніпрі ти мабуть чув?
— Чув. Знаю, що їх землі загарбав московський цар, та що завзятіші з них втікли за Дунай і за дозволом султана поселилися там. Знаю й це, що вони вже розбрилися по цілім світі, та що головна їх сила тепер сидить по тім боці Кавказу.
— Що ти зробив би, якби довідався, що десь у глибині чужого краю живе частина твоєї орди? Якби довідався, що той аул окружений іншою вірою, що живе в нужді? Що там твої приятелі, свояки?
— Я не спочив би, поки не вивів би їх відти і не привів сюди.
— Як так, то що повинні зробити запорожці на Кубані, довідавшись, що в Анґорщині
157
