— Я великий довжник твій і твоїх товаришів. Ти спас Місаха, уможливив йому зустріч з анґорським валі, отже не сумніваюся, що ми раз вже спекаємося ерзерумського душмана. Твій товариш з Лондону відікрав мого коня і дарував мені. Я хочу допомогти вам і поможу. Аул твоїх запорожців треба буде перекинути до Ерзерумщини. На це не тяжко буде дістати дозвіл. Коли вони вже будуть в нашім вілаєті, ще легше буде поселити їх десь у цих сторонах, близько Кавказу. Тут ніхто не буде ними журитися. Окрім Карсу, ввесь Кавказ уже в московських руках. Запорожці будуть могти поодиноко, чи гуртками прокрадатися на Кавказ. Як буде нагода, то й цілий аул нараз щезне. Ніхто й не запитає, де вони поділися. Я їм поможу, але так, щоб вони й самі не догадалися, відки поміч.
— То ми можемо вже нині вирушити в дальшу дорогу?
— Нині ще не поїдете. А як би поїхали, то будете мусіти пару днів просидіти над Араном. Бурді по тім боці ріки. Були дощі, отже вода дуже велика. Мостів нема. Треба буде ждати, аж вода спаде й можна буде на той бік перебратися бродом. Проте вже посидьте кілька днів у мене. Вода спаде, тоді поїдете.
Товариство сиділо в Асахаді цілі два тижні, бо ніяк не можна було перейти на другий бік ріки. Хоч отець Климентій дуже нетерпеливився, бо хотів якнайскорше дізнатися щось про долю свого сина. Сивенький і товариші не жалували, що негода прикувала їх до місця. Саме по двох тижнях, коли вже стали виряджатися в дальшу дорогу, прийшов з Анґори від
160
