казав мутеселімові арнавтом, що медицина готова, жде на мутеселіма. Знову минуло чверть години і знову прийшов арнавт із строгим наказом, щоб Селім-аґа і Юсуф-паша прийшли до вязниці. Сивенький казав переказати, що має для мутеселіма якусь новину. Прибіг мутеселім, лютий, прелютий.
— Чому не приходите, коли вас кличу?! — ревів хриплим голосом.
— Кого ти кликав, хто мав прийти до тебе?
— Селім-аґа і ти!
— Селім-аґа не міг прийти до тебе, не може прийти і не прийде.
— Не прийде? Як сам не прийде, то приведуть його арнавти скованого!
— І арнавти не приведуть його.
— Побачиш, що приведуть!
— Не приведуть, бо його вже нема тут.
— Нема? Деж він дівся?
— Втік.
— Чого? Куди?
— Втік, бо з вязниці випустив двох вязнів. Куди втік, не скажу.
Мутеселім стояв хвилину неначе громом поражений. Аж по довгій хвилині промовив.
— Може він вкрав мої гроші?
— Не скажу.
— А щоб його за ті мої гроші! Якби не ті гроші, то я благословив би його побіг. Своєю втечею дав він доказ, що вязні втікли не з моєї вини. Гроші правда, пропали, але я спас мою шию. Як будеш в Ерзерумі, чи в Анґорі, посвідчиш, що то Селім-аґа, командант ґарнізону, випустив шпіона?
— Як лиш буду там, посвідчу. Саме тепер
208
