— Ви чули нашу розмову?… Як так, то вже знаєте, що ми оба не вороги вам. Я промовив так гостро, бо не знав, як зачати. Тепер може самі скажете, як видобути вас з тої біди.
— Ти відки родом?
— Я з тих запорожців, що сиділи під Солунем. Я і мій брат Василь, що під дверми виграває на сопілці. Ми оба були на роботах у Царгороді. Коли ми минулого року вернулись, в нашім селі вже були самі чужі. Турки вивезли наших кудись до Малої Азії. Ми загадали помандрувати за нашими. Щоб щось заробити на ту далеку дорогу, пішли на службу до тих ушкалів.
— То нам одна дорога, бо й я з тих самих запорожців. І я вертався до своїх, та дізнався, що вони десь в Азії.
— Ви наші?! Ви подобаєте на небіжчика Степана Сивенького… Може ви його брат, той, що пішов до турецького війська і довів до бунчука?…
— Мій брат помер?… Він був двацять років старший від мене.
— Отже ви таки його брат… Йосип?… Хтось іде, бо сопілка замовкла… Мовчи! — Юрко крикнув, — бо канчуком поріжу спину!
Двері відчинилися і увійшов отаман.
— Що тут таке? — спитав. — Чого кричиш?
— Той пес хоче, щоб розпутати його і ганьбить мене, вас, нас усіх, — Юрко відповів.
— Нехай кричить. Це йому не поможе. Йди на своє місце.
— Як по окуп пішлю аж до Стамбулу, — отаман промовив, коли Юрко вийшов, — то моя
30
