мати користь? Хіба ту, що на наших душах менше буде гріхів.
— Той англієць багатенний багатир. Гадаю, що як при нашій помочі не дасть окупу, то не поскупиться кинути й нам яку сотну частину того, що від нього зажадав наш пан.
— І я так думаю… Гм… Якби ми так порозтинали їм пута і трьом матросам, то разом з нами було б сім проти пятьох…
— То може б з ними побалакати? Покищо бодай сказати їм, що можуть на нас покладатися.
— Піду до них, бутьтоби на оглядини, чи не повитягали з постронків рук або ніг. Щоб сюди не було чути розмови в каюті, ти вийми сопілку і грай увесь час, поки не надійде хто з ушкалів. Як сопілка замовкне, то це для мене буде знак, що хтось надійшов і я зараз вийду з каюти.
Сивенький чув кожне слово цеї розмови. За дверми заграла сопілка. В нього забилося серце. Сопілка грала „ой не гаразд запорожці“. Двері відхилилися й увійшов вартовий.
— Обернися! — крикнув до Сивенького. — Нехай подивлюся, чи руки ще спутані.
— Боїшся, щоб я тебе не поблагословив так, як англієць отого? — Сивенький спитав по-українськи.
Юрко випулив очі і з широко відчиненими устами вдивлявся в Сивенького.
— Ви… ви говорите по-нашому? Ви може… й наша віра?
— Ті острі слова, з якими ти звернувся до мене, якось не сходяться з тим, що ти врадив з твоїм товаришем Василем…
29
